Інколи таке буває, що я потрапляю в гості до друзів моїх друзів. Я не дуже сумбурно висловився? Ну, це на кшталт того, що я потрапляю за накритий стіл з людьми яких, можливо, я бачив пару раз в житті, а в хаті у них вперше.
За звичай настає момент в такій вечері, що вже неважливо, наскільки близько ви знайомі. Всі стають братами і сестрами. Починаються розмови про подробиці свого життя, інколи, до інтимного. Обмін номерами телефонів, візитками і запевненнями, що я тобі, обов’язково допоможу в вирішенні твоєї проблеми. Вам це знаймо?
Наступна стадія – групові селфі на смартфони з тим що ми не доїли і не допилили, по передньому плану. І, от… Сидів би тихо і закусував. Ні! Саме в цей момент, в мені просинається творець, фотограф. “А давайте, я вас сфотографую по-справжньому.” І дістаю із рюкзака свого красеня, дзеркальний фотоапарат Canon. Всі в очікуванні шедевральних знімків. Але, ви розумієте, які кадри можна отримати в таких випадках? На пам’ять, що ми тут були. Я вам ці фото показувати не буду.
Фінальна частина банкету. Хазяйка, потроху, починає прибирати зі столу, гості підтягуються до виходу. Прощання, поцілунки, завіряння у вічній дружбі. Я, все ще, за столом, бо мої друзі, близькі друзі хазяїв. Я чекаю на них.
В цей момент, для мене, настає кульмінація, як для мого ненаситного его фотографа. “Ой, нам тут від бабусі якась фігня залишилась. Не знаємо, що з нею робить. Може сфотографуєш. Виставимо в Інтернет, якійсь колекціонер, якщо повезе, купить.”
Ну, ви зрозуміли, его фотографа вже роздулося до неймовірних розмірів, відступати, не наше слово. Добре, дорожній штатив на рюкзаку висів, було на чому фотоапарат зафіксувати, а “тросик” я , зовсім, із рюкзака не викладаю.
Почалася справжня фотосесія, я керую, п’ятеро мені допомагають. Позбирали всі торшери і настільні лампи які були, бо, розумієте, час наближається до опівночі, за вікном темрява, а своє світло, якось, я з собою в гості не взяв. Ракурси, розкадровки, макроплани. Всі у творчому пориві. Години зо дві я знущався над своїми друзями, використовуючи їх в якості стойок для світла. Що називається, увійшов в творчій стан.
Розпрощалися, десь, близько третьої ночі. Викликали таксі та поїхали по домівках. Добре, що я зі своїми друзями недалеко живу, їхати в один бік. Я, зазвичай, до них пішки ходжу, 30-40 хвилин, і я у них вдома п’ю чай. Майже сусіди.
На ранок встав (якщо бути чесним, то ранок в мене настав, десь, опівдні) і хутчіш з фотоапаратом до комп’ютера. Самому цікаво, що ж я таке назнімав? В телефоні список поштових скриньок, з примітками, що, куди відправляти. Це вже звичка така в мене, розписувати кадри, щоб не переплутати фотосесії. Пів години в Lightroom і три десятки світлин полетіли до своїх замовників, більшість з яких загубиться серед багатьох подібних фоточек з різних посиденьок. А через пару років, а може місяців, вони будуть видалені з диска, як непотрібне сміття. Ну, це справа кожного індивідуума окремо.
Дійшов я до фінальної, нічної, фотосесії старовинної дерев’яної прядки. І тут, моєму здивуванню не було меж. Треба вам сказати, що я обожнюю предметну фотографію. Якщо в студії, то предметка, якщо на природі, то квіти і комахи. Ці дві теми найбільш надихають мене в фотографії. Фотографії вийшли, враховуючи де і як вони знімались, досить непогані. Єдине, що засмутило, це фон. Шпалери, підлога, плінтус. Якось не солідно все це виглядає, як для предметного фотографа. Але обіцянка дана, треба діло доводити до кінця. Відкриваю Photoshop і роблю обтравку. Ось що в мене вийшло.
Не знаю, як вам, а власникам прядки, мої фотографії сподобались. Принаймні вони мені дуже дякували.
А вам потрібні подібні фотографії? Якщо так, то буду радий для вас попрацювати. Звертайтесь, вся інформація є на моєму сайті https://tsarick.com.ua/.